Самці сягають висоти 5,5 метра, маса — до 900 кг. Самиці, зазвичай, трохи нижчі та легші. Шия у жираф надзвичайно довга, попри те, що вони, як і більшість ссавців, мають лише 7 шийниххребців. Ця обставина збільшує навантаження на систему кровообігу, особливо щодо постачаннякров'ю головного мозку. Тому серце жираф особливо сильне. Воно перекачує близько 60 літрівкрові щохвилини, має масу 12 кг і створює тиск, утричі вищий, ніж у людини. Але воно не здатне перенести навантаження, пов'язане із різким підійманням чи опусканням голови. Щоб такі рухи не викликали смерть тварини, кров жираф має вдвічі більше кров'яних тілець, ніж у людини, і значно густіша.
Також жирафи мають особливі запираючі клапани у великій шийній
вені. Ці клапани переривають рух крові таким чином, що залишається тиск у головній
артерії, яка постачає мозок. Темний
язик жираф дуже
довгий, із добре розвиненими
м'язами: тварина може його висовувати на 45
сантиметрів і здатна хапати ним гілки
дерев.
Малюнок на тілі складається з темних плям, розташованих на базовій світлій поверхні. У кожної жирафи такий малюнок індивідуальний, аналогічно до відбитків
пальців людини. Нижня частина тіла жираф світліша та без плям. На
голові у жираф — як самців так і самиць — є два обтягнуті шерстю ріжки із потовщенням на кінцях. Часом трапляється і дві пари ріжків. На
чолі нерідко є своєрідний
кістковийнаріст, який помилково можна прийняти за ще один (непарний) ріг.
Очі чорні;
вуха короткі. Жирафи мають досить добрий
зір,
слух і
нюх. Це дозволяє їм завчасно помічати небезпеку. Добре контролювати місцевість допомагає, звичайно ж, і високий зріст. Своїх довгих родичів жирафи здатні помічати на відстані до кілометра. Вважається, що жирафи не мають голосу. Однак насправді вони спілкуються між собою на
частотах нижче 20
Герц. Тому
людина не чує ці
звуки.
Жирафи вміють
швидко бігати і у разі гострої небезпеки можуть бігти галопом зі швидкістю 55 кілометрів на годину. Тобто, на короткій відстані вони можуть перегнати
коня. Зазвичай же жирафи ходять поволі, рухаються одночасно дві праві ноги, потім — обидві ліві. Через велику масу тіла та тонкі
ноги жирафи можуть пересуватися лише твердою поверхнею. На
болото ці
звірі не заходять, а
річки часом для них — це нездоланні перешкоди. Цікаво також і те, що ці
тварини, малорухливі на перший погляд, можуть досить добре стрибати, долаючи навіть перешкоди до 1,85 м заввишки.
Ареал
Сучасний
ареал поширеня жираф
Залежно від візерунку чи
місця походження жираф поділяють на
підвиди. Між окремими підвидами можливе
схрещування. Нерідко візерунки відрізняються навіть усередині споріднених табунів. Тому деякі
вчені вважають, що основні риси підвидів не успадковуються. Є 9 загальноприйнятих сучасних підвидів:
- Нубійська жирафа (Giraffa camelopardalis camelopardalis), східний Судан, західна Ефіопія
- Західноафриканська жирафа (Giraffa camelopardalis peralta), раніше уся Західна Африка, тепер тільки Чад
- Жирафа кордофан (Giraffa camelopardalis antiquorum), західний Судан, Центральноафриканська Республіка
- Сітчаста жирафа (Giraffa camelopardalis reticulata), північна Кенія, південне Сомалі
- Угандійська жирафа (Giraffa camelopardalis rothschildi), Уганда
- Масайська жирафа (Giraffa camelopardalis tippelskirchi), південна Кенія, Танзанія
- Жирафа Торнікрофта (Giraffa camelopardalis thornicrofti), Замбія
- Ангольська жирафа (Giraffa camelopardalis angolensis), Намібія, Ботсвана
- Південноафриканська жирафа (Giraffa camelopardalis giraffa), ПАР, Зімбабве, Мозамбік
Деяким із цих підвидів (особливо першим трьом) загрожує винищення. Ангольська жирафа зникла в Анголі.
Угандійська жирафа має великі коричневі плями нерівномірної форми. Ці плями поділені широкими білими смугами. Плями жирафа масаї менші і ще темніші. Унікальні плями сітчастої жирафи. Вони темні та багатокутні. Між ними є вузькі білі смужки, тому здається, що тварини вкриті сіткою.
Спочатку підвиди жираф вважали самостійними
видами. Сьогодні від такого підходу відмовилися, але щодо підвидів ще досі йдуть запеклі суперечки. Крім підвидів, наведених вище, у Північній Африці у прадавні часи існували підвиди, які вже зникли. На деяких зображеннях, які знаходять у
Єгипті, можна побачити жираф без плям. Тому не виключається, що північноафриканські підвиди мали рівномірний колір
хутра або не мали візерунків взагалі. Але є такі самі зображення жираф і з плямами, тому попередня теорія теж є об'єктом
дискусій.
Походження
Рання
історія жираф пов'язана з
еволюцією усієї родини
жирафових. Вони відокремились від інших
оленеподібнихпарнокопитних у
міоцені. Декілька
мільйонів років тому пращури сучасних жираф заселяли усю
Європу,
Азію,
Африку. Ранній
неоген був періодом розквіту жирафових. Тоді вони досягли найбільшого різноманіття
видів та найбільшого
географічногопоширення. Велика кількість видів уже тоді відрізнялась могутньою будовою тіла та великими розмірами (особливо представники роду
Helladotherium — дивись малюнок). У зв'язку зі зміною
клімату у
плейстоцені більшість жирафових зникла. Залишилися лише два сучасні види: жирафи та
окапі. У обох видів ще були короткі
шиї, але з
часом у жираф почалося видовження цієї частини тіла, що допомагало їм у пошуках
їжі. Згідно з версією зоолога з Намібії Роба Сіменса, самці з довшою шиєю перемагали у традиційних бійках за самку, тому мали більше дітей.
Скелет
Helladotherium — викопного жирафа
Палеотрагус (
Palaeotragus, «прадавня антилопа») — це вимерлий рід великих, примітивних жирафових, що був поширений у Африці в епоху
міоцену.
Palaeotragus primaevus — старіший вид, його рештки знаходять у шарах раннього та середнього
міоцену.
Palaeotragus germaini належить до пізнього міоцену.
Palaeotragus primaevus відрізняється від
Palaeotragus germaini тим, що перші не мають ріжків. Ці тварини були також меншими на зріст (близько 2 метрів заввишки).
Palaeotragus germaini мали одну пару ріжків та нагадували 3-метрову жирафу з короткою шиєю чи величезного
окапі.
Сиватерій
Сиватерій (інколи Сиватеріум,
Sivatherium) — це вимерлий рід
жирафових, що був поширений від Африки до Східної Азії (особливо у
Індії). Африканський вид,
Sivatherium maursium, іноді відносять до роду «
Libyatherium».
Sivatherium дуже схожі на сучасних
окапі, але значно більші, до 2,2 м заввишки. На голові вони мали дві пари ріжків: широкі і великі (вони розташовані вище) та маленькі (вони знаходяться над
очима).
М'язи плечового поясу та шиї у цих тварин досить міцні. Це пов'язано із необхідністю тримати важкий
череп.
Спосіб життя
Харчування
Жирафа схилила голову до землі
Як і усі
парнокопитні, жирафи харчуються винятково
рослинною їжею. Будова тіла та
фізіологія дозволяє цим
тваринам харчуватися
листками дерев — на
висоті, де в них немає
конкурентів. З дерев жирафи надають перевагу
акації. Жирафа хапає гілку довгим
язиком, тягне її до рота та відкушує листя. При цьому вона відхиляє
голову назад. Завдяки будові язика та губ тварина не травмується, попри те, що гілки бувають досить гострими. Щоденно жирафа з'їдає близько 30
кг зеленої маси. На це йде від 16 до 20 годин.
Сплять жирафи досить мало, близько години на
добу.
Волога потрапляє до
організму жирафи теж із їжею, тому без води ці тварини можуть обходитись декілька
тижнів. За один раз жирафи можуть випити до 38
літрів води. Під час пиття жирафи широко розводять передні ноги, щоб опустити голову достатньо низько. У такій позі вони найвразливіші для хижаків, тому п'ють лише тоді, коли впевнені, що загрози немає. Так само жирафи можуть підбирати їжу з поверхні
землі, але таке трапляється лише в дуже
голодні часи.
«Соціальне» життя
Живуть жирафи поодинці або ж невеликими табунами, але не прив'язуються одне до одного. Вираженої територіальної поведінки у жираф немає, а місцевість, яку вони обходять у пошуках їжі, може сягати до 100
км2. Соціальна поведінка залежить від статі: самиці надають перевагу табунам від 4 до 32 особин, але склад таких табунів не постійний. Ієрархічні структури і поведінка жираф у табуні ще не до кінця з'ясовані. Молоді самиці до досягнення статевої зрілості також складають невеликі окремі групи, після чого починають жити поодинці. Нерідко жирафи пересуваються разом із табунами
антилоп чи
зебр, бо таким чином вони у більшій безпеці. При зустрічі двох дорослих самців часто відбуваються ритуальні поєдинки; жирафи стають один навпроти іншого та намагаються вдарити головою по шиї суперника. У період парування поєдинки бувають
агресивнішими; тоді один із самців може навіть знепритомніти від завданих пошкоджень. Часом поєдинки відбуваються коло дерева; тоді кожен із суперників намагається придавити іншого до стовбура. Випадків, коли жирафи використовують удари передніми ногами один проти одного, не спостерігалося. Удари такого типу використовуються лише проти хижаків.
Розмноження
Парування жираф відбувається, зазвичай, між
липнем і
вереснем.
Вагітність триває 14—15
місяців. Зазвичай, самиця народжує лише одне дитинча. Народження відбувається стоячи, тому перше, що відбувається у житті нової особини — це падіння з двометрової висоти. Зріст новонародженого 1,8 м; маса тіла — близько 50 кг. Через годину після народження дитинча міцно тримається на ногах, а вже через декілька годин починає бігати. У табун дитинча допускається лише через два — три
тижні після народження. Близько 18 місяців жирафи залишаються з
матір'ю. У чотири
роки жирафи досягають статевої зрілості. У шість років ріст тіла припиняється. У дикій
природі жирафи живуть до 25 років; у неволі — до 35.
Міжвидова конкуренція
Через велетенські розміри тіла природних ворогів у жираф дуже мало. А тих, хто насмілюються нападати, тварини зустрічають ударами передніх ніг, якими можуть пробити
череп будь-якому необережному хижакові. У
заповіднику Етоша одного разу спостерігали, як
леви встрибували на жирафу і перекушували йому шию. Однак такі випадки — це винятки щодо дорослих особин. Молоді ж жирафи досить часто страждають від нападу левів,
леопардів,
гієн і
собак. Незважаючи на захист матері, лише від 25 до 50 відсотків жираф доживають до дорослого віку.
Жирафа і людина
Жирафа давно увійшла до
культури людей — зображення жираф з'являються вже на ранніх
єгипетських гробницях. Як і сьогодні,
хвости жираф дуже цінувалися, бо довге жорстке волосся використовувалося для виготовлення поясів та прикрас. В
античні часи на північноафриканські
популяції жираф полювали вже
греки та римляни. Іноді жираф навіть використовували для показів у
Колізеї. Жирафи були мало відомі у
Європі. Хоча у північній півкулі існує
сузір'я Жираф, воно являє собою відносно нову умовність і не має якогось
міфологічного походження.
М'ясо жираф жорстке, але їстівне.
Полювання африканських племен на жираф ніколи не ставило під загрозу існування
виду. Але білі поселенці стали полювати на жираф заради розваги, і чисельність тварин різко почала скорочуватися. Протягом
19 —
20-го століть значний рівень полювання, знищення місць існування та епідемії хвороб рогатої худоби, привезеної з Європи, скоротили популяцію жираф у два-три рази. Зараз жирафи досить часті у східно-африканських
країнах та певних місцях Південної Африки, де популяція дещо відновлюється. Наприклад, у заповіднику Серенґєті нараховується близько 13 тисяч жираф. Західно-африканські підвиди залишилися лише у вигляді невеликого числа особин у
Нігері. У цілому цей вид не стоїть на межі вимирання, але це стосується деяких
підвидів жираф. Сьогодні жираф тримають у багатьох зоопарках світу. Утримувати їх відносно легко.
Цікаві факти
- Слово «жирафа» походить від арабського зарафа (зіраафа, зурафа, زرافة) і означає «добре вдягнений» чи просто «високий». Уживається це слово у європейських мовах приблизно з 16 століття. Якийсь час уживалося як синонім слова камелопард.
- Першу жирафу привіз до Європи Гай Юлій Цезар у 46 році до н. е. (згідно з «Природничою історією» Плінія Старшого). Потім жирафи з'явилися знову вже у 19 столітті, у 1827. То була тварина на ім'я Зарафа.
- Жителі стародавнього Риму називали жирафу camelopardalis, бо вона нагадувала їм суміш верблюда і леопарда. Звідси походить інаукова назва жирафи: Giraffa camelopardalis. Між 14 та 19 століттями жираф у Європі так і називали — камелопарди. Потім назва змінилася на сучасну, арабського походження.
- Час від часу з'являються повідомлення про те, що десь бачили білу жирафу. З одного боку, це можна тлумачити як легенду, щось подібне до Золотого дракона чи Снігової людини. З іншого боку — є досить поширене явище, коли серед особин виду народжуються білі тварини. Їх називають альбіносами. Як правило, це наслідок мутації, коли пошкоджується один із білків з тих, що необхідні для синтезу пігменту. Така ознака є рецесивною, і, хоча й передається нащадкам, та проявляється досить рідко. Проявів іншої поширеної серед ссавців мутації забарвлення, меланізму, серед жираф досі не виявлено.
У мистецтві
Жирафи, як і інші
тварини, впливали на уяву людей. Тому образи цих велетенських
ссавців є у творчості різних
народів світу.
Зображення жирафи у творчості
китайськогомитця. Тварину привіз Адмірал Жен Хе і передав її до зоопарку династії Мін
Сегодня, я вижу, особенно грустен твой взгляд
И руки особенно тонки, колени обняв.
Послушай: далёко, далёко, на озере
Чад
.jpg)
